Sort-ref - “екст ¤к модель комун≥кативного акту


		√оловна Ј «амовити реферат Ј √остьова к≥мната Ј ѕартнери Ј онтакт Ј



		ѕошук



		–екомендуЇм

∆урнал≥стика > “екст ¤к модель комун≥кативного акту

“аким чином, звичайно Ї три роди промов: дорадч≥, судов≥ ≥ еп≥дейктичн≥"[32].

ћожна сперечатис¤, маЇ на уваз≥ јр≥стотель на початку цитати комун≥кативний акт або самий тв≥р, але не можна не погодитис¤, що зг≥дно з його думкою, тв≥р створюЇтьс¤ в комун≥кативному акт≥, ≥з його умов.

Ўл¤х≥в дл¤ ви¤вленн¤ будови комун≥кативного акту дек≥лька. як в≥домо, –. якобсон створив схему його на основ≥ схеми ≥нформац≥йного процесу[33], ё.¬. –ождественський на основ≥ парем≥й про д≥алог ≥ монолог розкрив р¤д ¤вищ, повТ¤заних з комун≥кативним актом[34]. ¬ основ≥ мого нарису лежить анал≥з зн¤тт¤ суперечност≥ м≥ж адресантом ≥ адресатом ¤к д≥йовими особами комун≥кативного акту.

”с¤кий комун≥кативний акт маЇ мету - вона дос¤гаЇтьс¤ в св≥домост≥ ≥ д≥¤х адресата. ѕроголошена адресантом ≥ реальна його мета можуть не зб≥гатис¤. ÷е може стосуватис¤ ≥ щиро проголошеноњ мети ≥ реального впливу пов≥домленн¤, ¤кщо проголошена мета комун≥кативного акту з ¤кихось причин не може зд≥йснитис¤.

” цьому звТ¤зку розгл¤немо форми сп≥лкуванн¤ в план≥ зн¤тт¤ в них суперечностей м≥ж адресантом ≥ адресатом. ƒл¤ чого ≥ слугуЇ сп≥лкуванн¤.

Ќайстар≥ша з цих форм - д≥алог. ¬ ньому ¤вно ≥ майже однаковою м≥рою активн≥ обидв≥ сторони. омун≥кативний акт в д≥алоз≥ починаЇтьс¤ проголошенн¤м (в р≥зноман≥тн≥й форм≥) нам≥р≥в пов≥домити слухачев≥ нову ≥нформац≥ю чи пр¤мо спонукати його до д≥њ, а завершуЇтьс¤ (вербальне чи невербально) чи згодою того, до кого звертаютьс¤, на певну д≥ю, чи констатац≥Їю його, що зрозум≥в передану ≥нформац≥ю, або вказ≥вкою, що в≥н байдужий ≥ перериваЇ д≥алог, в≥дмовою зрозум≥ти чи виконати запропоноване. ≤накше кажучи, сигналом, що мета автора дос¤гнута (не дос¤гнута), тобто суперечн≥сть адресант - адресат зн¤та або лишилас¤.

–епл≥ки слухача в д≥алоз≥ в≥дображають його ставленн¤ до ≥н≥ц≥атора розмови ≥ можуть бути сигналами розум≥нн¤ (нерозум≥нн¤) недостатност≥ (надлишку) ≥нформац≥њ. –еакц≥¤ мовц¤ на репл≥ку, в≥дпов≥дне по¤сненн¤ чи доповненн¤ покращують сп≥лкуванн¤. Ќе виключена, зрозум≥ло, й в≥дмова у вимогах репл≥ки, що може призвести до розриву д≥алогу одним ≥з сп≥врозмовник≥в.

≤накше складаЇтьс¤ ситуац≥¤ в монолог≥чному усному мовленн≥, коли пост≥йний вираз слухачами свого ставленн¤ до промови ≥ промовц¤ неможливий (¤кщо промовц¤ переривають питанн¤ми, виникаЇ д≥алог), адже д≥алог не спроможний передати складну мисленнЇву побудову, отже, не може зам≥нити монолог, ѕом≥чаючи, що слухач≥ чогось не зрозум≥ли, в≥двол≥клись, чи не вдумуютьс¤ в слова монологу, автор негайно застосовуЇ заходи, моделюючи д≥алог ("якщо ви запитаЇте...", "÷е не так неважливо, ¤к видаЇтьс¤..."), ставить риторичн≥ запитанн¤, вказуЇ на взаЇмозвТ¤зок м≥ж частинами монологу, н≥би орган≥зовуючи д≥алог.

“аким чином, ¤кщо д≥алог ¤к форма комун≥кативного акту заснований на пост≥йному ви¤вленн≥ адресантом ≥ переважно адресатом ≥ зн¤тт≥ ними ≥нформац≥йного розриву ≥ нерозум≥нн¤, то в монолоз≥ час в≥д часу виникаЇ необх≥дн≥сть п≥дтримувати згасаючий комун≥кативний акт, моделюючи його х≥д, ви¤вл¤ючи суперечн≥сть пом≥ж мовцем та слухачем ≥ зн≥маючи њњ.

ќц¤ особлив≥сть, ¤ка ви¤вл¤Їтьс¤ в монолог≥чному мовленн≥, на багато пор¤дк≥в сильн≥ше у так званому "в≥¤льному" (терм≥н ј.ћол¤[35] ) сп≥лкуванн≥ (книги, газети, журнали, рад≥о- ≥ телепередач≥), коли дан≥ про реакц≥ю публ≥ки на пов≥домленн¤ можуть бути отриман≥ лише опосередковано ≥ через певний час, а обТЇкт впливу - св≥дом≥сть людей, в≥ддалених в≥д адресанта в час≥ ≥ простор≥.

“ому "в≥¤льне сп≥лкуванн¤" передбачаЇ особливу л≥тературну обробку пов≥домленн¤. ≤ справд≥, ¤к писав ќ. ѕЇшковський: "¬ласне л≥тературне мовленн¤ докор≥нно в≥др≥зн¤Їтьс¤ в≥д вс¤кого розмовного мовленн¤... ¬≥дм≥нност≥ ц≥ наступн≥: 1) в≥дсутн≥сть сп≥льноњ дл¤ вс≥х мовц≥в життЇвоњ ситуац≥њ ≥ сп≥льного њхнього життЇвого досв≥ду, що на 9/10 полегшуЇ взаЇмне розум≥нн¤ в розмовному мовленн≥; 2) в≥дсутн≥сть допомоги з боку жест≥в, м≥м≥ки, ≥нтонац≥њ (останн¤, м≥ж ≥ншим, Ї ≥ тут, але в ц≥лком особливому, не звуковому, а лише мисленнЇвому, ≥ до то ж, схематично-стандартному, вкрай зубож≥лому вигл¤д≥); 3) максимально збагачений словник, ≥ притому збагачений переважно за рахунок абстрактних у¤влень; 4) максимально ускладнений синтаксис. ¬с≥ ц≥ риси спираютьс¤ ≥ повинн≥ спиратис¤ на особливе ставленн¤ з боку мовц¤ до свого мовленн¤, саме на п≥двищене св≥доме ставленн¤"[36].

ѕ≥двищене св≥доме ставленн¤ до мовленн¤ пол¤гаЇ в прагненн≥, попри вс≥ перел≥чен≥ складност≥, зробити пов≥домленн¤ зрозум≥лим дл¤ читач≥в, а завд¤ки цьому - максимально ефективним. ÷е передбачаЇ добре усв≥домлений виб≥р мети сп≥лкуванн¤ ≥ методу впливу.

ћовленн¤, коли воно ц≥леспр¤моване щодо його предмета, в≥др≥зн¤Їтьс¤ б≥льшою струнк≥стю, точн≥стю висловлювань. ѕроте в≥дсутн≥сть ц≥леспр¤мованост≥ може використовуватис¤ в склад≥ ц≥леспр¤мованого мовленн¤ дл¤ зн¤тт¤ надм≥рноњ напруги, дл¤ створенн¤ психолог≥чного комфорту читанн¤ (зокрема, при попул¤ризац≥њ). ¬≥дсутн≥сть ц≥леспр¤мованост≥ елемента пов≥домленн¤ щодо предмету мовленн¤ часом не позбавлена прагматики, просто мета њњ лежить поза межами зм≥сту пов≥домленн¤ - це, скаж≥мо, заспокоЇнн¤ адресата, нав≥ть присипл¤нн¤ його (у колисков≥й)

ћета пов≥домленн¤ може обмежуватис¤ завданн¤м викликати в адресата певну думку ≥ д≥њ, що випливають з нењ (масова комун≥кац≥¤). ¬она може складатис¤ з передач≥ адресатов≥ теоретичних положень ≥ фактичного матер≥алу, необх≥дних дл¤ прийн¤тт¤ р≥шень (сфера спец≥альноњ комун≥кац≥њ). якщо в першому випадку активно використовують експресивно-оц≥ночн≥ засоби, прийоми зац≥кавленн¤ ≥ т.п., то в другому "працюЇ", перш за все, зм≥ст пов≥домленн¤, оск≥льки зац≥кавлен≥сть заздалег≥дь дана адресатов≥ в його св≥домост≥.

ћетод впливу на адресата в залежност≥ в≥д оч≥куваного процесу сприйманн¤ пов≥домленн¤ може бути або переважно рац≥ональний, ор≥Їнтований на думаючого ≥ критично сприймаючого текст читача (слухача), або емоц≥йно-повчальний, ор≥Їнтований на беззастережну дов≥ру до автора, п≥дкоренн¤ читача (слухача) його почутт¤м.

ƒ≥алог завжди повТ¤заний з вербальним або невербальним спонуканн¤м до сп≥лкуванн¤. ѕри "в≥¤льному сп≥лкуванн≥" таке спонуканн¤ необх≥дно моделювати, усувати суперечн≥сть пом≥ж зац≥кавлен≥стю адресанта ≥ байдуж≥стю й нерозум≥нн¤м ("з≥псут≥стю", за јр≥стотелем[37]) адресат≥в.

Ќаша схема була б неповною, ¤кщо не врахувати другий њњ полюс, так би мовити, вироджений вар≥ант сп≥лкуванн¤ - словесне мисленн¤ або "внутр≥шнЇ мовленн¤", "в≥дправник" ≥ "одержувач" ¤кого сп≥впадаЇ в одн≥й особ≥. “ут немаЇ не т≥льки засоб≥в стимул¤ц≥њ психолог≥чноњ активност≥, тут майже немаЇ синтаксису. "ЌазиваЇтьс¤" лише присудок, а п≥дмет неоформлений, бо в≥н вже присутн≥й у св≥домост≥; зм≥ст сл≥в нер≥дко не зб≥гаЇтьс¤ з њх словниковими значенн¤ми[38].

ѕ≥дсумуЇмо. —туп≥нь використанн¤ засоб≥в, що попереджають перешкоди в комун≥кативному акт≥, стимулюють активну участь в ньому адресата, зн≥мають виникл≥ перешкоди, повинен бути тим б≥льший, чим дал≥ один в≥д одного учасники комун≥кац≥њ за своњми ≥нтересами, знанн¤ми, способом мисленн¤.

¬≥дстань в≥д адресата Ї перешкодою в зд≥йсненн≥ комун≥кативного акту дл¤ адресанта. ƒосв≥дченим редакторам добре в≥домо, що в розмов≥ автор часом б≥льш повно, виразно ≥ точно характеризуЇ те, що ≥з нудотою ≥ без захопленн¤ описуЇ в текст≥. Ќе знаючи конкретного читача (слухача), в≥н не може визначити, про що ж, ¤кими словами ≥ наск≥льки складними чи простими побудовами можна ефективно сп≥лкуватис¤, що ви¤витьс¤ "твердим гор≥шком", що видастьс¤ банальним.

–озгл¤немо детальн≥ше суперечност≥ в систем≥: автор (видавець) - тв≥р (виданн¤) - читач≥.

јвтор представлений тут ¤к своЇю св≥дом≥стю ≥ ≥снуючими в н≥й нам≥рами, задумами, так ≥ створеним ним пов≥домленн¤м - реал≥зац≥Їю задума в мовленн≥. ѕом≥ж задумом ≥ його реал≥зац≥Їю виникаЇ суперечн≥сть, ¤ка може з усп≥хом усуватис¤ у процес≥ саморедагуванн¤ (чи редагуванн¤).

„итач представлений в процес≥ сп≥лкуванн¤ ¤к безпосередньо сприйн¤тт¤м тексту, так ¤к ≥ своњм особистим усв≥домленн¤м зм≥сту ≥ мети пов≥домленн¤, реакц≥Їю на нього.

≤ тут - пом≥ж закладеним в текст≥ ≥ усв≥домленим читачем зм≥стом, реакц≥Їю читача на нього також можлив≥ суперечност≥, котр≥ б≥льш або менш усп≥шно зн≥маютьс¤ п≥д час "програванн¤ автором (чи редактором) процесу розум≥нн¤.

ƒл¤ мовленнЇвого процесу природньо, що увага адресанта зосереджена передус≥м на зм≥ст≥ пов≥домленн¤, на власних думках ≥ переживанн¤х, а не на форм≥ њх виразу. “ому те, що легко пишетьс¤, ≥нод≥ важко розум≥ють. Ћ. ўерба зазначав: "ћожна сказати, що ≥нтереси розум≥нн¤ ≥ мовленн¤ пр¤мо протилежн≥, ≥ ≥стор≥ю мови можна змалювати ¤к пост≥йне виникненн¤ цих суперечностей ≥ њх подоланн¤"[39].

Ќа думку ћ.ћ. Ѕахт≥на, "слово ор≥Їнтоване на сп≥вбес≥дника... найближча соц≥альна ситуац≥¤ ≥ б≥льш широке соц≥альне середовище ц≥лком визначають, - притому, так би мовити, з середини - структуру висловлюванн¤... ќрган≥зуючий центр будь-¤кого висловлюванн¤, будь-¤кого вислову - не всередин≥, а ззовн≥: в соцальному середовищ≥, ¤ке оточуЇ особист≥сть"[40].

—уперечн≥сть соц≥ального ≥ ≥ндив≥дуального ви¤вл¤Їтьс¤ у суперечност≥ пом≥ж автоматизмом ≥ творч≥стю п≥дчас мовленн¤ ≥ розум≥нн¤. «а словами Ћ.ўерби, ми "поЇднуЇмо слова, хоч за визначеними законами њх поЇднанн¤, але часом ц≥лком неспод≥ваним чином, ≥ в кожному випадку не лише вживаЇмо почут≥ поЇднанн¤, але й пост≥йно творимо нов≥... “е саме справедливо ≥ в≥дносно процес≥в розум≥нн¤, ≥ це так добре видно, що не потребуЇ доведенн¤..." [41].